Три юнака, три різних долі, але їх об'єднувало одне - любов до своєї Батьківщини. Не знаю чому, але саме ці хлопці запали мені в душу і звістка про їх загибель, мов палюче лезо, пройшлася по моєму серці. Ні одного з них, на превеликий жаль, я не знала, але плачу і тужу за хлопцями так, наче це були близькі мені люди. Устим, Віктор, Сергій... такі молоді, такі гарні, такі безстрашні. Чому саме ви? Чому Небо забирає найкращих, цвіт нації, Героїв нашого часу? Ви загинули в бою, як справжні воїни, захищаючи свою Неньку, відстоюючи право на свободу, на вільне життя. Я дивуюся і захоплююся вашою мужністю! Ви знали, що йдете на смерть і в будь-який момент можете загинути, та, дивлячись на все, смерть вас не лякала. Воля, патрітизм до кінчиків пальців - ость що керувало вами. В голові постійно лунають слова Устима, коли на Майдані наближалась тривога: "Небо падає". Або слова Сергія: "Хто, якщо не ми, коли, якщо не зараз"... Боляче, важко, нестерпно визнавати той факт, що ви вже ніколи не повернетесь додому, не обіймене свою матір, не приголубите свою кохану і не зможете взяти на руки свою дитину. Вашою кровью омилася українська земля. А душі ваші пійшли у Вічність... Вірю я, що ми переможемо. Не дарма стільки смертей, не дарма стільки воїнів поклали своє життя на вівтар свободи і незалежності. Не дарма! Спочивайте з миром, хлопці. Ми відплатимо за вас! Будьте певні. Герої не вмирають! Вони повертаються на небо...